Яким вiн був для нас? Мабуть, не зовсiм таким, яким ми його уявляли: з щасливими обличчями перехожих, якi радiють лагiдному промiнцю сонця i першим пролiскам; з веселим смiхом дiтлахiв на прогулянцi; з новими мрiями, бажаннями, задумами. До сонця додався страх, до посмiшок - панiка, а мрii опинились у клiтцi...
Та сьогоднi ми не про це, адже неприемнi емоцiï зовсiм скоро вiдiйдуть у небуття, а в пам'ятi залишиться лише те, що зiгрiло в прохолоду; те, що заспокоïло в тривозi; те, на що немае впливу жодний катаклiзм.
Наш украïнський березень, нашi украïнськi серця, наперекiр усьому, зiгрiвало i втiшало тепле i щире, нiжне i глибоке Слово. Слово, в якому живуть Вiра, Надiя i Любов, Правда i Сила, Мудрiсть i Совiсть.
Вiчна i нетлiнна поезiя Лiни Костенко! Це голос Неба, це голос Бога! Нам пощастило жити з Тобою, Лiно, в однiй епосi. I ця епоха - Твоя!
Завершився березень-2020. Та не завершиться наша любов до поезiï Лiни Василiвни Костенко! Дякуемо Тобi, Генiе!
Вхопила у полон українську землю Весна: багата буйноцвіттям, щедра щасливим співом сизокрилого птаха, подихом свіжого вітру. Обійняла смарагдом ще тендітних крон, мереживом ранкового серпанку. Заворожила глибочінню дзеркальних плес, шатром безмежної тканини неба…
Не дивно, що саме у цю пору, коли народжується новий світ, хочеться дістати крила і злетіти ввись. Не дивно, що саме цієї пори душа прагне творчості і горіння, а серце…, серце прагне слова: ніжного і тихого, могутнього і величного.
Справедливо, що саме цієї пори розквіту і нового життя - 21 березня - щороку відзначається Всесвітній день поезії. І наша з вами зустріч - це зустріч з ïï величністю Поезією!
Поезія…. Скільки загадкового у цьому слові! Скільки натхнення, емоцій, почуттів. Кажуть, що поезія - це голос істини, голос правди. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство.
Сьогодні усіх нас об'єднала любов до поетичного слова, захоплення високою творчістю геніальної людини, жінки - митця, жінки - легенди, жінки – душі українського народу: Ліни Костенко!
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш - на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
19 березня 1930 року наша українська земля стала багатша на одну щиру посмішку, на одне велике добре серце, на одну чуйну, щедру душу.
Адже саме того дня у місті Ржищеві на Київщині у вчительській сім'ї народилася Ліна Костенко.
Ще школяркою вона почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко, а 1946 року, коли Ліні лише 16, опубліковані перші вірші дівчини.
По закінченню школи вступила до Київського педагогічного інституту, але залишила його і поїхала навчатися до Московського літературного інституту ім. М. Горького, який закінчила у 1956 році. Тоді ж, наприкінці п'ятдесятих вийшли друком її поетичні збірки «Проміння землі» і «Вітрила», а 1961 року - «Мандрівки серця».
Вже перші книжки Ліни Костенко засвідчили: на небосхилі української поезії спалахнув справжній талант. Ліна Василівна постала перед нами чесною і безкомпромісною, мислячою і самобутньою. Вона - справжній майстер, вимогливий «художник» слова. Одразу ж відкинула Ліна Костенко все дріб'язкове і звернулася до головного, насущного - загальнолюдського.
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень — безліч.
Тиші — анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
вже всі канони мертві, як неон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно-голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть сенс новітньої краси?
Тарас гранітний дивиться суворо:
— А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Непросто складалася творча доля Ліни Василівни. Після блискучого успіху перших трьох книжок - тяжкий шістнадцятирічний період замовчування. Ім'я Ліни Костенко зникло з літературного обрiю: з 1961 до 1977 року не видавалося жодної її збiрки. Було перекрито всі шляхи спілкування поетеси з народом. Але мужня жінка витримала все: і несправедливу критику, і пасивне мовчання "юрби". Сьогодні Ліна Костенко - одна з найулюбленіших українських поетес, яка не зрадила ні собi, ні поезiï.
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.
Ліна Василівна – мати двох чудових дітей. Талановита дочка Оксана Пахльовська — літературознавець, автор статей з проблем літератури Італії, перекладачка багатьох італійських та іспанських поетів, автор збірки поезій «Долина храмів». Вона успадкувала мамин поетичний хист. Син Василь – програміст і живе з родиною в Америці.
Що є іще, крім ніжності? Гаї,
овіяні ласкавими вітрами.
Палають квіти. Всі вони - мої.
Вночі нам світить айстра кольорами.
А взагалі - де айстра, де зоря?
Твої слова - як вранішня молитва.
Співає гай. Не видно вівтаря
за золотим іконостасом літа.
Струмують ночі руслами світань.
І хилять квіти заспані голівки.
Що є іще, крім ніжності? Спитай
у тої айстри або в тої зірки
(Оксана Пахльовська)
У нашому світі кожна людина обирає свою долю сама. Натхненна Божою іскрою, у певний момент робить визначальний крок. Той, хто обрав у житті шлях поета, отримав нелегкий і тернистий маршрут. Не відразу й не завжди митця уславлюють вінком визнання, але завдяки терпінню, Божому дару та світочу в душі яскравіє сонце над поетом.
Десь був Деґа.
Де? Га?
Деґа. Художник. Дивак. Самітник.
І те сказати: суспільство — смітник.
Між іншим, ви себе в ньому почуваєте незле.
Але...
Що — але?
Ви теж себе в ньому почуваєте незле.
Ми — про Деґа. Йому погано! З таким іронічним розумом
він може зробити дивертисмент із власної муки.
— То для ближніх. Декорум.
Щоб не бути живим докором.
— Ближнім що? Постачай сенсації.
Ні, — засудять. На смерть. Без касації.
— Але ж він і так все одно що помер.
Мистецтво робить гігантські кроки,
а він не виставляє картин три роки!
Ось, у Салоні, висить всіляка лузга.
А де — Деґа? Я вас питаю — де Деґа?
— Він десь один. Десь на відлюдді.
У нього творча криза.
— Що?.. У нього творча криза?!
— Так, у нього творча криза.
Він написав геніальних танечниць.
— То у нього творча криза
чи він написав геніальних танечниць?
— У нього дуже творча криза.
Він уже викинув танечниць.
Він уже пише безконечність.
— Чому ж він не виставляє свої картини?
— Щоб писали статті кретини?
— Але ж бувають і люди в Салоні!
І в слави ж голос — як у сирен.
— Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.
І потім — його відхилив професор N.
— Професор № Це ж нежить мистецтва, нежить!
— На жаль, від нього усе залежить.
І взагалі у нас в Академії
Деґа бояться, як епідемії.
— Він що, заважає чиїйсь кар'єрі?
— Немає Моцарта — ніхто не Сальєрі.
— З таким талантом
міг би стати Атлантом!
— У нас немає неба.
— Хай підпирає стелю.
— Низько згинатись.
Брудна і підперта погонами.
— Тим часом мистецтво кишить епігонами!
— Кратер вщух. Погасли критерії.
Бунтарство перенесене в кафетерії.
А він... Він — лев. Пішов у пустелю.
Він має небо. Ми маєм стелю.
— Він класик?
— Ні.
— Модерніст?
— А хтозна.
— Реаліст? Романтик? Хто ж він, га?
— Кров у мистецтва сьогодні венозна.
А він окремо. Він — Деґа.
Пристрасно закохана в життя, Ліна Костенко гнівно засуджує війну, що забирає найдорожче.
Маленькою дівчинкою переживши страхіття війни, поетеса написала ряд віршів, пронизаних болем від усвідомлення втрат, яких зазнало людство від воєн. Гострим болем відгукнулася в серці Ліни Костенко Чорнобильська трагедія. З-під її пера виходять сповнені гіркоти і страждання поетичні рядки.
В наш час, коли котрий рік поспіль в країні лунають вистріли, а українці з болем втрачають рідних і близьких, Ліна Василівна також не залишається осторонь. У 2015 році письменниця приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО» і систематично підтримує наших бійців, відвідуючи зону АТО, передаючи збірки своїх поезій зi щирими побажаннями та словами підтримки.
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
Лiна Василiвна любить перебувати наодинці з деревами й квітами, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється любові й прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості й природи, «непорушності віковічних устоїв духовного єства людини, людяності, краси".
Буває , часом сліпну від краси ,
Спинюсь , не тямлю , що воно за диво , -
Оці степи , це небо , ці ліси ,
Усе так гарно , чисто , незрадливо ,
Усе як є – дорога , явори ,
Усе моє – все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори…
На поезію Ліни Костенко створено багато ліричної музики. Це передусім пісні Ольги Богомолець, Лариси Лещук, Віктора Морозова. Пропонуємо послухати чудовий твір Ліни Костенко «Ранок» у виконанні Ольги Богомолець.
Ліна Василівна Костенко у своєму творчому спадку торкається багатьох тем: це і вічні духовні цінності, краса життя і природи, жорстокість війни та її наслідки, роль митця в суспільстві, доля України. Та найголовніше місце в її поезії займає її величність Любов. Яка вона різна у Ліни Василівни… Любов до землі, до матері, рідних і близьких, всепереможне та юне кохання до єдиної у світі людини. Любов - це те вічне джерело, з якого народилася поезія Ліни Василівни. Сучасна молодь уже давно освідчується в коханні віршами Ліни Костенко.
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов’ю, щастям буття. Для неї «благословенна кожна мить життя, вона вдячна за кожен прожитий день".
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Багато почесних звань та нагород у Ліни Василівни:
Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Почесний доктор Львівського національного університету.
Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).
Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за нетлінний роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)
За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 року присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.
У 1998 році у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою – медаллю Святого Володимира.
Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги.
Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Покликання письменника - писати!»
Ліна Костенко не захотіла прийняти цінну нагороду – відзнака «Золотий письменник України», 2012.
У 2015 році мала Сонячна планета №290127 отримала назву «Ліна Костенко».
Та, переконанi, що найвищою і найдорожчою нагородою для письменниці є визнання та любов читачів до її поезій.
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Ключовим у віршах поетеси є слово «любіть». Добре, якби воно було і нашим найважливішим життєвим компасом. Любіть світ довкола себе: він прекрасний у великому і в малому. Адже через любов - найкоротший шлях до пізнання.
Сьогоднішня наша зустріч — це лише доторк до поезії, адже поезії мало одного свята, тим паче поезії Ліни Костенко.
Сценарiй пiдготувала Оксана Дирда
Пiдбiрка вiршiв -Наталiя Боднарюк.
Наш украïнський березень, нашi украïнськi серця, наперекiр усьому, зiгрiвало i втiшало тепле i щире, нiжне i глибоке Слово. Слово, в якому живуть Вiра, Надiя i Любов, Правда i Сила, Мудрiсть i Совiсть.
Вiчна i нетлiнна поезiя Лiни Костенко! Це голос Неба, це голос Бога! Нам пощастило жити з Тобою, Лiно, в однiй епосi. I ця епоха - Твоя!
Завершився березень-2020. Та не завершиться наша любов до поезiï Лiни Василiвни Костенко! Дякуемо Тобi, Генiе!
Сценарій-вiсник до дня народження
Ліни Костенко
"А бувае , iдеш по свiту..."
Вхопила у полон українську землю Весна: багата буйноцвіттям, щедра щасливим співом сизокрилого птаха, подихом свіжого вітру. Обійняла смарагдом ще тендітних крон, мереживом ранкового серпанку. Заворожила глибочінню дзеркальних плес, шатром безмежної тканини неба…
Не дивно, що саме у цю пору, коли народжується новий світ, хочеться дістати крила і злетіти ввись. Не дивно, що саме цієї пори душа прагне творчості і горіння, а серце…, серце прагне слова: ніжного і тихого, могутнього і величного.
Справедливо, що саме цієї пори розквіту і нового життя - 21 березня - щороку відзначається Всесвітній день поезії. І наша з вами зустріч - це зустріч з ïï величністю Поезією!
Поезія…. Скільки загадкового у цьому слові! Скільки натхнення, емоцій, почуттів. Кажуть, що поезія - це голос істини, голос правди. Той, хто чує його, здатний піднятися на вершини духу, згуртувати націю, об’єднати людство.
Сьогодні усіх нас об'єднала любов до поетичного слова, захоплення високою творчістю геніальної людини, жінки - митця, жінки - легенди, жінки – душі українського народу: Ліни Костенко!
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш - на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
19 березня 1930 року наша українська земля стала багатша на одну щиру посмішку, на одне велике добре серце, на одну чуйну, щедру душу.
Адже саме того дня у місті Ржищеві на Київщині у вчительській сім'ї народилася Ліна Костенко.
Ще школяркою вона почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко, а 1946 року, коли Ліні лише 16, опубліковані перші вірші дівчини.
По закінченню школи вступила до Київського педагогічного інституту, але залишила його і поїхала навчатися до Московського літературного інституту ім. М. Горького, який закінчила у 1956 році. Тоді ж, наприкінці п'ятдесятих вийшли друком її поетичні збірки «Проміння землі» і «Вітрила», а 1961 року - «Мандрівки серця».
Вже перші книжки Ліни Костенко засвідчили: на небосхилі української поезії спалахнув справжній талант. Ліна Василівна постала перед нами чесною і безкомпромісною, мислячою і самобутньою. Вона - справжній майстер, вимогливий «художник» слова. Одразу ж відкинула Ліна Костенко все дріб'язкове і звернулася до головного, насущного - загальнолюдського.
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень — безліч.
Тиші — анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
вже всі канони мертві, як неон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно-голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть сенс новітньої краси?
Тарас гранітний дивиться суворо:
— А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Непросто складалася творча доля Ліни Василівни. Після блискучого успіху перших трьох книжок - тяжкий шістнадцятирічний період замовчування. Ім'я Ліни Костенко зникло з літературного обрiю: з 1961 до 1977 року не видавалося жодної її збiрки. Було перекрито всі шляхи спілкування поетеси з народом. Але мужня жінка витримала все: і несправедливу критику, і пасивне мовчання "юрби". Сьогодні Ліна Костенко - одна з найулюбленіших українських поетес, яка не зрадила ні собi, ні поезiï.
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.
Ліна Василівна – мати двох чудових дітей. Талановита дочка Оксана Пахльовська — літературознавець, автор статей з проблем літератури Італії, перекладачка багатьох італійських та іспанських поетів, автор збірки поезій «Долина храмів». Вона успадкувала мамин поетичний хист. Син Василь – програміст і живе з родиною в Америці.
Що є іще, крім ніжності? Гаї,
овіяні ласкавими вітрами.
Палають квіти. Всі вони - мої.
Вночі нам світить айстра кольорами.
А взагалі - де айстра, де зоря?
Твої слова - як вранішня молитва.
Співає гай. Не видно вівтаря
за золотим іконостасом літа.
Струмують ночі руслами світань.
І хилять квіти заспані голівки.
Що є іще, крім ніжності? Спитай
у тої айстри або в тої зірки
(Оксана Пахльовська)
У нашому світі кожна людина обирає свою долю сама. Натхненна Божою іскрою, у певний момент робить визначальний крок. Той, хто обрав у житті шлях поета, отримав нелегкий і тернистий маршрут. Не відразу й не завжди митця уславлюють вінком визнання, але завдяки терпінню, Божому дару та світочу в душі яскравіє сонце над поетом.
Десь був Деґа.
Де? Га?
Деґа. Художник. Дивак. Самітник.
І те сказати: суспільство — смітник.
Між іншим, ви себе в ньому почуваєте незле.
Але...
Що — але?
Ви теж себе в ньому почуваєте незле.
Ми — про Деґа. Йому погано! З таким іронічним розумом
він може зробити дивертисмент із власної муки.
— То для ближніх. Декорум.
Щоб не бути живим докором.
— Ближнім що? Постачай сенсації.
Ні, — засудять. На смерть. Без касації.
— Але ж він і так все одно що помер.
Мистецтво робить гігантські кроки,
а він не виставляє картин три роки!
Ось, у Салоні, висить всіляка лузга.
А де — Деґа? Я вас питаю — де Деґа?
— Він десь один. Десь на відлюдді.
У нього творча криза.
— Що?.. У нього творча криза?!
— Так, у нього творча криза.
Він написав геніальних танечниць.
— То у нього творча криза
чи він написав геніальних танечниць?
— У нього дуже творча криза.
Він уже викинув танечниць.
Він уже пише безконечність.
— Чому ж він не виставляє свої картини?
— Щоб писали статті кретини?
— Але ж бувають і люди в Салоні!
І в слави ж голос — як у сирен.
— Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.
І потім — його відхилив професор N.
— Професор № Це ж нежить мистецтва, нежить!
— На жаль, від нього усе залежить.
І взагалі у нас в Академії
Деґа бояться, як епідемії.
— Він що, заважає чиїйсь кар'єрі?
— Немає Моцарта — ніхто не Сальєрі.
— З таким талантом
міг би стати Атлантом!
— У нас немає неба.
— Хай підпирає стелю.
— Низько згинатись.
Брудна і підперта погонами.
— Тим часом мистецтво кишить епігонами!
— Кратер вщух. Погасли критерії.
Бунтарство перенесене в кафетерії.
А він... Він — лев. Пішов у пустелю.
Він має небо. Ми маєм стелю.
— Він класик?
— Ні.
— Модерніст?
— А хтозна.
— Реаліст? Романтик? Хто ж він, га?
— Кров у мистецтва сьогодні венозна.
А він окремо. Він — Деґа.
Пристрасно закохана в життя, Ліна Костенко гнівно засуджує війну, що забирає найдорожче.
Маленькою дівчинкою переживши страхіття війни, поетеса написала ряд віршів, пронизаних болем від усвідомлення втрат, яких зазнало людство від воєн. Гострим болем відгукнулася в серці Ліни Костенко Чорнобильська трагедія. З-під її пера виходять сповнені гіркоти і страждання поетичні рядки.
В наш час, коли котрий рік поспіль в країні лунають вистріли, а українці з болем втрачають рідних і близьких, Ліна Василівна також не залишається осторонь. У 2015 році письменниця приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО» і систематично підтримує наших бійців, відвідуючи зону АТО, передаючи збірки своїх поезій зi щирими побажаннями та словами підтримки.
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
Лiна Василiвна любить перебувати наодинці з деревами й квітами, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється любові й прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості й природи, «непорушності віковічних устоїв духовного єства людини, людяності, краси".
Буває , часом сліпну від краси ,
Спинюсь , не тямлю , що воно за диво , -
Оці степи , це небо , ці ліси ,
Усе так гарно , чисто , незрадливо ,
Усе як є – дорога , явори ,
Усе моє – все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори…
На поезію Ліни Костенко створено багато ліричної музики. Це передусім пісні Ольги Богомолець, Лариси Лещук, Віктора Морозова. Пропонуємо послухати чудовий твір Ліни Костенко «Ранок» у виконанні Ольги Богомолець.
Ліна Василівна Костенко у своєму творчому спадку торкається багатьох тем: це і вічні духовні цінності, краса життя і природи, жорстокість війни та її наслідки, роль митця в суспільстві, доля України. Та найголовніше місце в її поезії займає її величність Любов. Яка вона різна у Ліни Василівни… Любов до землі, до матері, рідних і близьких, всепереможне та юне кохання до єдиної у світі людини. Любов - це те вічне джерело, з якого народилася поезія Ліни Василівни. Сучасна молодь уже давно освідчується в коханні віршами Ліни Костенко.
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов’ю, щастям буття. Для неї «благословенна кожна мить життя, вона вдячна за кожен прожитий день".
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Багато почесних звань та нагород у Ліни Василівни:
Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Почесний доктор Львівського національного університету.
Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).
Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за нетлінний роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)
За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 року присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.
У 1998 році у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою – медаллю Святого Володимира.
Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги.
Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Покликання письменника - писати!»
Ліна Костенко не захотіла прийняти цінну нагороду – відзнака «Золотий письменник України», 2012.
У 2015 році мала Сонячна планета №290127 отримала назву «Ліна Костенко».
Та, переконанi, що найвищою і найдорожчою нагородою для письменниці є визнання та любов читачів до її поезій.
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Ключовим у віршах поетеси є слово «любіть». Добре, якби воно було і нашим найважливішим життєвим компасом. Любіть світ довкола себе: він прекрасний у великому і в малому. Адже через любов - найкоротший шлях до пізнання.
Сьогоднішня наша зустріч — це лише доторк до поезії, адже поезії мало одного свята, тим паче поезії Ліни Костенко.
Сценарiй пiдготувала Оксана Дирда
Пiдбiрка вiршiв -Наталiя Боднарюк.
