Привіт усім, хто любить театр!
Ні, не так... (хіба є ті, хто театр не любить?)
Привіт усім! Зі святом вас, друзі! З Міжнародним днем театру!
Міжнародний день театру - подія, близька серцю не тільки працівникам театру. Це свято, яке має значення для мільйонів небайдужих глядачів, які живуть на планеті Земля. А відтак, це і ми з вами, еге ж?
Друзі, що цікавого вам відомо про театральне мистецтво? Які театри ви вже відвідали? Які мрієте відвідати? Про які театри світу можете розповісти?
А допоки ви міркуєте що до чого і пригадуєте, ми вам також дещо розповімо! Міжнародний день театру святкують не тільки режисери, продюсери, актори, він значущий навіть для білетерів і гардеробників, що працюють в театрі. Адже ще в далекому 1933 році великий режисер Костянтин Сергійович Станіславський стверджував, що вистава починається не з моменту початку постановки, а з входу в театр. Його слова згодом перефразували, і з часом вони стали крилатим висловом, який вмить розлетівся по світу: «Театр починається з вішалки». Суть цих слів досить проста: в театрі немає другорядних ролей і професій. Це єдиний механізм, який не зможе функціонувати, якщо позбудеться навіть найменшої деталі. Саме слово «театр» прийшло до нас з грецької мови і дослівно означає «місце, де дивляться». Але театральне мистецтво зародилося зовсім не в Греції, а в Єгипті. У стародавніх папірусах, що датуються 2500 роком до нашої ери, є згадка про першу театральну постановку. Це була вистава, в основу якої була покладена історія бога Осіріса. Саме тоді театр і релігія виявилися нерозривно пов'язані між собою. В Греції цей вид мистецтва також існував вже дуже давно. Тут, як і в Єгипті, в основі п'єс лежали міфологічні сюжети і образи. Але греки виділяли два основних жанри, що існують до цих пір - це комедія і трагедія. Символ театру - дві маски, які уособлюють саме ці жанри. Виникнення давньогрецького театру пов’язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса — Діонісіями. Учасники процесій зображали пошт Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали (слово “трагедія” в перекладі з грецької — “гімн цапів”). На Великих Діонісіях 534 р. до н. е. поет Феспід (грек із
Ікарії) вперше увів декламатора для ведення діалогу з хором, що брав участь у
музично-поетичній виставі. Так виникла функція актора. Свято Міських, або
Великих Діонісій відбувалося у лютому-березні і тривало п'ять днів, упродовж
трьох днів розігрувалися драматичні вистави. Діонісії Сільські святкували у
листопаді-грудні. Поєднавшись із літературною традицією, театр у класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився на самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід’ємною частиною державних свят: Діонісій та Леней. Для них будували грандіозні кам’яні театри, розраховані на тисячі глядачів (театр Діоніса в Афінах; найкраще за інші зберігся амфітеатр в Епідаврі). Оскільки торжество було досить важливим, греки активно вибудовували дерев'яні підмостки - своєрідні сцени - на яких виступали читці і музиканти. Час минав, і вже за кілька років замість звичайних непримітних дерев'яних підмостків на землях Давньої Греції були зведені круглі арени, оточені безліччю місць для глядачів. Така сцена була схожа на арену сучасного цирку. Саме в Стародавній Греції театр почав формуватися як окремий вид мистецтва.
Вистава у Давній Греції
У Стародавньому Римі датою першої театральної вистави історики називають 240 р. до н. е., коли Зливою Андроніком були складені трагедія і комедія по грецьким зразкам. «Panem et circenses» – вигук давньоримського натовпу, що вимагає хліба і видовищ, – виражав величезну пристрасть римського народу до різного роду видовищ. Змагання колісниць, гладіаторські битви, театральні вистави були частиною цих розваг.
Трагедія важко приживалася на римській землі. Перший час перекладали твори відомих драматургів Греції, переробляючи їх для римської сцени. Римська міфологія не викликала такого інтересу для римських громадян, як у Греції. Єдиний спосіб зацікавити глядачів полягав у переказі і переробці сюжетів грецьких трагедій. У зв'язку з цим почала змінюватися композиція трагедії, хор був замінений сольними піснями, монологами корифеїв, хорові пісні перероблялися в монодії або дуети акторів.
Розвилася постановочна сторона спектаклів, театральна техніка, змінився тип сцени, виникли нові види вистав, у тому числі музично-танцювальне видовище на міфологічні сюжети - пантоміми, що, досягши розквіту в епоху імперії, залишався аж до 5 ст. переважним театральним жанром.
Довга і цікава доля була у римської комедії. Першою з'явилася ателлана (від імені містечка Ателла). Це було комічне дійство, в якому використовувалися маски, причому маски-характери були головними діючими особами. Постійно діяли чотири маски-персонажі - Макк, Буккон, Папп і Доссен, кожен з яких мав свій образ і характер. Серед визначних драматургів давньоримського театру - Плавт, Теренцій, Сенека.
Диво античної технічної думки, головний символ Риму, невизнане чудо Світу - яких лише титулів не має амфітеатр, що отримав назву Колізей. Побудований на місці, що належало до «Золотого Будинку» Нерона. Будівництво театру продовжувалося 8 років. У 80 р. до н. е. відбулась перша вистава, яку відкрив сам імператор Тит. Вистави безперервно продовжувались сто днів!
В 14 столітті під час землетрусу, впала одна зі стін амфітеатру.
Колізей. Сучасний вигляд
Подейкують, що святкування Міжнародного дня театру започатковано 27 березня, тому що за переказами прем’єра першої театральної вистави у Стародавньому Римі відбулась саме 27 березня. Істориками це не доведено. Тим паче, що у Стародавньому Римі не театр (культурний захід, запозичений римлянами у греків вже у готовому вигляді) користувався популярністю і масовим попитом глядачів, а бої гладіаторів. Театральне мистецтво в Україні сягає корінням у сиву давнину і бере початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, у весільних та поминальних обрядах наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще за часів Київської Русі скоморохи започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в XVII — XVIII ст. популяризаторами своєрідного театру були студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій ставили інтермедійні вистави. Також широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток із соціально-побутовими перфомансами. У 1795 році відкрився перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. У Києві перший стаціонарний театр з’явився у 1806 році, в Одесі — 1809, в Полтаві — 1810. Український театр першої половини XIX ст. був переважно
побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г.
Квітки-Основ'яненка. У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного
театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. У 1890 році Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський утворили
"Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. Підвалини саме українського театру заклав Марко Кропивницький, який створив «Театр корифеїв» - професійну театральну трупу. Він сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську. Репертуар не був особливо широким («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка). Тож стало само собою зрозумілим, що потрібні нові твори, в яких би відчувався подих сучасності. Їхніми авторами стали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, що одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. Іван Карпенко-Карий - один з найвидатніших акторів
українського театру корифеїв. Його акторська творчість позначена щирістю і
психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням і узагальненням
суспільного буття. Він створив яскраві комедійні ролі: Прокіп Шкурат
("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка), Боруля, Калитка
("Мартин Боруля", "Сто тисяч" І. Карпенка-Карого),
героїко-романтичні: Назар ("Назар Стодоля" Т. Шевченка) та ін. Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського
професійного театру ХІХ ст.
Колектив театру корифеїв
Український театральний процес кінця XIX-початку XX ст. (у
новій українській історіографії - модерністичний період національного
відродження) засвідчує спільність з провідними європейськими
тенденціями. Київський часопис "Українська хата" розгорнув широку
дискусію з проблем реформування театру, передусім нового репертуару, модерної
режисури, нового актора. Аналогічні пошуки відбувалися в театрах Європи. У
Скандинавії виник модерний театр Г. Ібсена 1828-1906), Бельгії - символічний театр "театр мовчання") М. Метерлінка (1862—1949) і соціальний театр Е.
Верхарна (1855-1916). На розвитку театрального мистецтва 20-30-х років ХХ століття помітно
позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним
відродженням". Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали
письменники Михайло Зеров (керівник київської групи неокласиків) і Микола Хвильовий. М.
Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв'язку з
європейською і світовою, їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887—1937), видатний
режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас - митець європейської освіченості, знав вісім
мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі
традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому
національну самобутність. Він також спирався на досвід режисерів-новаторів К.
Станіславського, Б. Брехта та ін. За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця ХХ століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер - Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру: Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв, Ольга Сумська та інші з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові, "Золоті оплески Буковини" м. Чернівці
У 1961 році Міжнародним інститутом театру (МІТ) зініційовано святкування Всесвітнього дня театру. Міжнародний інститут театру є найбільшою всесвітньою неурядовою організацією виконавських мистецтв, заснованою у 1948 році спеціалістами у галузі театру і танцю спільно з ЮНЕСКО. Представництва МІТ розташовані в кожному куточку світу. Це можуть бути національні центри, регіональні ради і різні комітети (налічується близько 100 країн, що мають такі представництва).
Міжнародний інститут театру закликає всіх навколо не забувати про День театру. Адже згідно з положенням, закріпленим у статуті МІТ, основний напрямок діяльності Міжнародного інституту театру - зміцнення миру і дружби між народами, розширення творчої спільноти і співробітництва всіх представників і працівників театру по всьому світові.
